культурна спадщина / історія

Історія формування Шевченківського меморіалу
На Тарасовій горі в м. Каневі

(до питання повернення хреста на могилу Тараса Шевченка)

О.О.Солопченко
В.В.Дзима

Полемiчне питання щодо доцiльностi замiни сучасного пам'ятника на могилi Тараса Шевченка - бронзової постатi поета на високому гранiтному постаментi роботи скульптора Матвiя Манiзера, запропоноване для роздумiв та обговорення тим, кому не байдужа доля Шевченкiвського нацiонального заповiдника, потребує, вочевидь, бiльш детальної поiнформованостi громади в iсторiї формування та розвитку заповiдника. Спробуємо об'єктивно, опираючись винятково на документи i матерiали, розповiсти про упорядкування могили Шевченка наприкiнцi XIX ст., пов'язаного iз встановленням на могилi першого пам'ятника поетовi - чавунного хреста та створення сучасного Шевченкiвського меморiалу на початку ХХ столiття.

Життя таких особистостей, як Шевченко не припиняється з настанням їх бiологiчної смертi. Вони продовжують жити в своїх творiннях, речах, що залишаються по них, у пам'ятi людей. Сьогоднi все, чого б не торкалося iм'я Шевченка, нiби огортається ореолом особливої значущостi, навiть святостi. Але, як не прикро, його твори та й сама могила, нiби за якимось жорстоким законом дiалектики, успадкували гiрку долю їх власника - часто зазнавали переслiдувань i нехтування. I поки виборювалось їх право на iснування та визнання, складались в народi легенди, а в архiвах та рiзних установах накопичувались документи, свiдчення того, як ми умiємо "шанувати" наші таланти.

Справжню епопею можна написати про чавунний пам'ятник-хрест, що був встановлений на могилi Тараса Шевченка в липнi 1884 року. Задум встановлення саме такого хреста виник ще у 1861 роцi, вiдразу пiсля смертi та поховання Шевченка в Петербурзi. Тодi ж, у березнi, троюрiдний брат Тараса Григоровича Варфоломiй Шевченко писав одному з друзiв українського поета Михайлу Лазаревському про те, що добре було б тiло перевезти до Київської губернiї i поховати на вказаному ним самим (Шевченком - О.С.) мiсцi, а на могилi поставити, можливо, величезних розмiрiв чавунний хрест на пiрамiдальному кам'яному постаментi в ознаку того, що вiн понiс тяжкий хрест в своєму життi за любов до братiв. Тут же вiн зауважив, що хрест буде видно дуже i дуже далеко i, можливо, з часом ця мiсцевiсть прийме назву "Шевченкова могила"(1). Пiдтвердження цiєї думки знаходимо в листi Григорiя Честахiвського, вiрного друга Тараса Шевченка, який за дорученням петербурзької української громади супроводжував тiло покiйного з Петербурга в Україну i потiм залишився в Каневi на певний час, щоб упорядкувати його могилу. Разом iз жителями мiста та ближнього села Пекарi Григорiй Миколайович насипав могильний курган у виглядi пiрамiдки. Варфоломiю Григоровичу у червнi 1861 року вiн писав, що коли той буде ставити хрест чавунний, то там, де тепер стоїть хрест у головах, необхiдно вивести камiнний стовп, на котрiм укрiпити хрест, та з другого боку додати могили стiльки, скiльки тепер є, та й насипати круглу могилу(2). Проте втiлити задумане в життя Варфоломiй Шевченко змiг лише через 23 роки пiсля смертi поета. До того на могилi, обкладенiй камiнням, стояв дерев'яний хрест. З роками вiн пiд дiєю атмосферних впливiв i часу пiдгнив, похилився, кам'яний пояс, що оперезував могилу, почав осипатись. Занедбаний, непривабливий вигляд могили боляче вражав тих, хто щиро шанував українського поета, приїжджав вклонитись його праху. Та не знаходилось нi серед канiвських властей, нi серед мiщан людини, яка б взяла на себе клопоти по впорядкуванню дорогої для свiдомих українцiв могили. Бiльше того, за оренду родичами невеличкого шматочка землi мiська Дума брала плату i нiзащо не погоджувалась передати її у повне розпорядження родичiв, бо, виявляється, ця земля потрiбна була мiсту для пасовища. I хто знає, як довго залишалась би могила неупорядженою, якби не замiтка канiвського учителя Василя Степановича Гнилосирова, помiщена в газетi "Заря" вiд 25 жовтня 1882 року. Внiй повiдомлялося, що могила поета України становить собою красномовнi руїни, а могильний хрест звалився до Днiпра, розбившись на два шматки, i залишки його палять хлопчики-пастушки, зiгрiваючись вiд холоду. Замiтка послужила поштовхом до вжиття заходiв щодо впорядкування могили та збору коштiв на цi потреби. I вже в одному з наступних номерiв цiєї ж газети опублiковано було лист невiдомого кореспондента, який писав: "Прилагая при этом десять рублей, прошу вас, милостивый государь, принять эти деньги как начало сбора для приведения могилы поэта в сколько-нибудь приличный вид"(3).

Про характер запланованих робiт читаємо в постановi зборiв земства: "Варфоломiй Григорович передбачає зробити загорожу i поставити "хату" для сторожа бiля могили, хрест виготовляється на замовлення i на кошти В. В. Тарновського; на кошти ж Полтавського земства (яке надіслало 500 крб. - О.С.) влаштована буде сама могила"(4).

Тим часом Варфоломiй Шевченко вирушає до Канева, щоб оглянути могилу, бодай трохи її поправити i визначитись з роботами iз впорядкування на найближчий час. З листа М. Комарова до В. Гнилосирова читаємо: "Я написав Варфоломiю i сподiваюсь на сiм тижнi, а як приїде, то, зараз же не гаючись, я або Якубенко приїдемо з ним у Канiв, щоб поки що хрест поставити. Тут не можна заказать хрест, бо привезти його нiяк, то вже прийдеться в Каневi прожить скiлько там днiв, щоб закiнчить це дiло. Листопад, 1882 р."(5).

За свiдченнями Гнилосирова, доглядача могили Т. Шевченка, Варфоломiй Шевченко приїхав до Канева в груднi того ж року (1882) i "поставил пока у разрушенной наполовину могилы, обделанной громоздкими булыжниками, прямо в грунт большой деревянный крест, так как на месте подгнившего и свалившегося креста, установка нового, по случаю крепкой зимы, не представлялась возможною"(6). Пiдтверджує цей факт i лист Варфоломiя Шевченка до Василя Тарновського: "Тепер, коли вже i хрест упав, то я поставив на його мiсцi новий, простий дерев'яний, навiть не мальований - щоб тiльки християнська могила на глум нашим ворогам не оставалась без хреста..."(7). Щодо часу встановлення нового дерев'яного хреста бiля могили поета є свiдчення дописувача, який не побажав повiдомити своє iм'я (насправдi це був Кость Францович Ухач-Охорович(8) - О.С.), у газету "Дiло" вiд 9(21).VII 1883 за № 77. У фейлетонi "Дещо про могилу Тараса Шевченка (Дописъ зъ Украины)" повiдомлялось: "... Отак минуло двайцять рокiв. Могила дiйшла до стану руїни. Врештi в осенi тамтого року i похилий хрест упав... таким побитом поставили часовий хрест дерев'яний. Се було в осенi тамтого року, у падолистi".

Повертаючись до питання реставрацiї могили Т. Шевченка, треба вiдзначити особливу роль у цiй справi Василя Васильовича Тарновського (молодшого). Без його участi як людини, безперечно, авторитетної i впливової довести задумане до кiнця було б набагато складнiше або й неможливо.

Український помiщик Василь Васильович Тарновський пожертвував 1000 карбованцiв на виготовлення чавунного хреста. Як свiдчать документи, вiн брав участь i у схваленнi проекту хреста, автором якого був академiк архiтектури Вiктор Іванович Сичугов. Автором ескiзу барельфа Т. Шевченка для постаменту хреста був сам В.В. Тарновський. Вiн же вибрав для пам'ятника i слова з поезiї Т. Шевченка. Інженер О.Ф. Якубенко, який взявся безкоштовно керувати упорядкувальними роботами на могилi Т. Шевченка, в листi до В. Тарновського вiд 15 липня 1883 року писав: "Будьте добры выписать четверостишие из Шевченко, которое вы пожелали отлить на кресте"(9). Замовивши хрест власнику Київського чавуноливарного заводу пану Термену, Василь Васильович повнiстю опiкується доведенням справи до кiнця. Для нього, щирого прихильника творчостi Шевченка, людини, яка особисто знала i цiнувала поета, то було питання особливої ваги. Культурна i освiчена людина, Василь Васильович розумiв значення поезiї Шевченка для українського народу, подiляв багато в чому погляди Тараса Григоровича. Зiбравши велику колекцiю малюнкiв та автографiв Шевченка, його особистих речей, Тарновський дбав, щоб колекцiя була доступна i вiдома для людей, мрiяв про створення музею Шевченка i висловлював сподiвання, що колись рано чи пiзно буде споруджено пам'ятник Шевченку на зразок уже встановлених Пушкiну, Лермонтову i Гоголю. В газетi "Заря" вiд 2.12.1882 р. вiн писав: "... считаю своим нравственным долгом, во-первых, как личный приятель покойного, а в особенности как горячий поклонник его таланта, принять всецело на себя обязанность приведения дорогой могилы в надлежащий вид".

Саме тодi, коли роботи з упорядкування могили були в розпалi, київський генерал-губернатор, одержавши донос, наказав припинити їх до роз'яснення ситуацiї. На хрест, уже вiдлитий i готовий для перевезення до Канева, накладено було арешт. Помiщенi на хрестi слова з поезiї Шевченка "Чи ми ще зiйдемося знову?":
Свою Україну любiть,
Любiть її...
Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа молiть.
здавались жандармам, якi постiйно, за наказом, контролювали все, що вiдбувалося бiля могили Т. Шевченка, i всiх, хто сюди приїздив, недоречними, бiльше того, небезпечними. В донесеннi київському генерал-губернатору було зазначено: "Чувства, руководившие при избрании этой именно надписи едва ли можно считать что русскими"(10). А вiдтак, у резолюцiї на листi генерал-губернатор написав: "Не допускать и крест заказчикам не выдавать до уничтожения надписи". До того ж дiйшли чутки, що в день вiдкриття пам'ятника-хреста "на могилi по вiдправленнi панихиди буде сходка хохломанiв, на яку прибуде багато дворян з Полтавської губернiї, переважно з повiтiв: Переяславського i Золотонiського, а також i з других мiст; передбачається говорити промови малоросiйською мовою..."(11).

Багато зусиль довелось докласти, щоб нарештi 20 липня 1884 року хрест був встановлений на могилi Тараса Шевченка (рис. 1). На постаментi хреста помiщений був барельєф поета, табличка iз зазначенням дат життя i смертi, напис: "ШЕВЧЕНКО". Сама ж могила зроблена була бiльшою, круглої форми, як i радив свого часу Г. Честахiвський. Однак i цього разу роботи з упорядкування могили не були завершенi. В короткому газетному повiдомленнi О.Ф. Якубенко писав: "Чавунний хрест з барельєфним зображенням поета встановлений i хрест загрунтований в сiрий колiр 20-го цього липня. Пофарбування хреста передбачаю провести на початку серпня..."(12).

Як свiдчать спогади О. Барвiнського, в серпнi того ж року О.Ф. Якубенко приїздив до Канева, щоб поставити чавунну решiтку на могилi та пофарбувати хрест. "Хрест, - писав О. Барвiнський, - однораменний, гарної роботи, видний уже здалека задля своєї величини, а щоби був ще значнiйший, мали його помалювати мраморно-бiлою краскою. П'єдестал мав бути розмальований зеленкуватою краскою, як звичайно виглядають спижевi(13) пам'ятники. На верху кургана вокруг хреста мала станути залiзна решiтка з литого залiза, подарована на ту цiль заводчиком-технологом п. Терменом"(14).

Але так i простояв цей хрест, не обгороджений i не пофарбований, до травня 1888 року, коли п. Термен прислав давно обiцяну чавунну решiтку. Тодi i хрест, i решiтка були пофарбованi, i могила набула цiлком закiнченого вигляду.

Детальний опис виконаних робiт залишив I.С. Гнилосиров. Його записи зберiгаються в архiвах ЦНБ АН України. Дякуючи їм, ми можемо вiдтворити повнiстю вигляд чавунного пам'ятника-хреста з могили Шевченка i всю хронологiю подiй, що вiдбувались на Тарасовiй горi. Чавунний хрест, що сягав майже шести метрiв у висоту, вражав своїм величним виглядом кожного, хто пропливав Днiпром мимо Тарасової гори, чи приходив до могили поета. Короткий на ньому напис та, як писав Богдан Лепкий, бiльше i не треба(15). Хрест був i справдi нiби символом тяжкої долi, яка випала поетовi за життя.

У 1888 роцi Василь Гнилосиров у щоденнику писав: "... Гратки до хреста, казали, пришлють в маї, теж балакали, що треба покрасити хрест... 7 мая, приїхавши вже додому в Канiв, був я на могилi й почав загрунтовку хреста... З 7-го по 18 мая була зроблена загрунтовка i покраска двiчi по грунту, хреста в сиризовий цвiт (незабудка)... 19 мая два робочих Термена привезли пароходом гратки (чугуннi й бронзерованi) до хреста... 20-го я уговорився з ними i дав матерiали щоб побронзiровали барельєф i слова на хрестi"(16).

У щоденнику Гнилосирова записаний рахунок за загрунтовку i пофарбування хреста в травнi 1888 року:
"Олiї вареної 5 ф.- 1 р.
Сатина - 12 к.
Белил I сорту 5 ф. - 2 р.
Жидовi на шпаглевку 1 р.
Ультрамарину 1/8 ф. - 10 к.
За 3 кист - 60 к.
Павлу за мал. раб. - 1 р. 50 к. 10 р. 7 к.
Лак i бронза - 75 к.
2 робочим Термена при постановке граток и бронзиров. портрета и надписи дат - 3 р.
Лак для металiв
Бронзовый мелкiй порошок (золот.)".

У 1923 роцi бiльшовики зняли хрест з могили поета як символ, що не вiдповiдав новiй iдеологiї. Замiсть нього поставили тимчасово iнший пам'ятник - погруддя Тараса Шевченка роботи скульптора Каленя Терещенка. Встановили погруддя на постаментi вiд хреста, оформивши гранi його горельєфами з сюжетами на тему життя Тараса Шевченка. Пофарбований суцiльно в чорний колiр, замалих для могильного кургану форм, новий пам'ятник, хоч i зроблений з великою любов'ю i шанобою до поета, виглядав все ж дещо похмуро, невиразно i не так велично, як того хотiлося шанувальникам генiального поета i нацiонального Пророка.

У серпнi 1925 року постановою РНК УСРР вiд 20 серпня 1925 року "Про оголошення територiї могили Т. Г. Шевченка державним заповiдником"(17) було утворено заповiдник як державну iнституцiю з метою охорони меморiалу i поширення знань про поета.

Початок створення сучасного Шевченкiвського меморiалу поклала постанова Ради Народних Комiсарiв УСРР вiд 10.03 1931 р. "Про вiдзначення 70-х роковин з дня смертi Т.Г. Шевченка"(18), якою було ухвалено перетворити територiю Шевченкової могили бiля Канева на культурно-освiтнiй осередок. Для здiйснення цього передбачалось побудувати новий пам'ятник i музей, вiдкрити бiблiотеку i читальню, а також продовжити роботи з озеленення територiї Тарасової гори. В той же рiк було оголошено всесоюзний конкурс на проект пам'ятника i проект меморiального музею на територiї Державного заповiдника "Могила Т.Г. Шевченка". За завданням цього конкурсу "... пам'ятник на могилi повинен являти собою монументальну споруду з основною постаттю Шевченка; в деталях припускаються скульптурнi iлюстрацiї з життя i творчостi Тараса Шевченка. Загальна висота пам'ятника з п'єдесталом має бути не вища за 20 метрiв. Матерiал для виготовлення: камiнь з Українських родовищ, метал, бетон. Стиль спорудження - в сучасних формах реалiзму, якi б розкривали образ Шевченка з уникненням просвiтянського (натуралiстичного) трактування"(19). Але наслiдки цього конкурсу були незадовiльнi i жоден з проектiв не був прийнятий до реалiзацiї.

У травнi 1933 року уряд ухвалив розпочати будiвництво пам'ятника поетовi на його могилi та меморiального музею. Розробку проекту було доручено Народним Комiсарiатом освiти України професору Василю Кричевському, родоначальнику славетного роду митцiв, одному з органiзаторiв Української Академiї мистецтв та її першому ректору. Доля судила йому торувати новi, незвiданi шляхи у розвитку вiтчизняної архiтектури. Про це найяскравiше свiдчить i його праця над проектом та спорудженням музею Т.Г. Шевченка в Каневi, до якої вiн залучає свого талановитого учня Петра Костирка. Того ж року спецiальна комiсiя вiд облнауки визначила дiлянку та обсяг будiвництва на могилi Тараса Шевченка i затвердила основну концепцiю подальшого розвитку заповiдника. З протоколу засiдання видно, яким бачили Шевченкiвський комплекс представники облнауки та автори проекту музею(20). Вони виходили з того, що оформлення Тарасововї гори (будiвництво музею, реставрацiя могили, спорудження пам'ятника, упорядкування сходiв, зеленi насадження) потрiбно вирiшувати в комплексi єдиним архiтектурним проектом. Центральним мiсцем оформлення гори стає могила i пам'ятник, а всi iншi архiтектурнi точки органiчно пов'язуються з ними. Основною вимогою до проекту було збереження iсторично-природного образу мiсцевостi, характеру гори та рослинностi на нiй. Музей i пам'ятник повиннi добре проглядатись з боку Днiпра, а всi господарськi споруди та кiномайданчик розмiстити на територiї бiля готелю, щоб не перетворити Тарасову гору на мiсце розваг.

На цьому засiданнi один iз членiв комiсiї Ф. Козубовський, пiдсумовуючи висловленi думки членiв комiсiї, запропонував скласти загальну перспективну схему оформлення та впорядкування всiєї територiї могили Т. Шевченка, пов'язавши її iз заповiдником на Княжiй горi та територiєю готелю. Таким чином, вкотре йшла мова про розширення територiї Шевченкiвського нацiонального заповiдника вiд нинiшньої турбази "Канiв" ("Пилипенкова гора") до пiвденно-схiдного кордону Канiвського природного заповiдника ("Княжа гора"), як це й передбачалось ще урядом Української Народної Республiки, а пiзнiше найвизначнiшими українськими вченими в 20-х роках ХХ ст., зокрема, дослiдником канiвських гiр Володимиром Рiзниченком. Сьогоднi науковцi музею працюють над формуванням єдиного комплексу ШНЗ. Сподiваємось, що згодом заповiднику передадуть готель "Тарасова гора" та турбазу "Канiв", а сам Шевченкiвський нацiональний заповiдник у Каневi iз навколишнiм мальовничим ландшафтом, який свого часу полонив Тараса Шевченка, буде занесений до Списку всесвiтньої культурної та природної спадщини ЮНЕСКО. Це надасть йому вiдповiдного правового статусу i назавжди зупинить наступ на Тарасовi видноколи.

У липнi 1933 року проект було виконано. У пояснювальнiй записцi читаємо, що за своїм характером оформлення могили Шевченка з пам'ятником i меморiальним музеєм є винятковим явищем культурного значення(21).

Верхнiй майдан, де розташовувся пам'ятник i будинок музею, було запроектовано у виглядi зеленого килима з низьких насаджень, пiщаних дорiжок та iснуючих декоративних дерев (клен, липа), якi на той час не дуже густо росли в цьому мiсцi. Таке проектування, за словами архiтекторiв, давало можливiсть сприймати весь архiтектурний ансамбль як одне цiле, гармонiйно пов'язане з багатою природою. Проектувались низькорослi насадження, якi повиннi були дати хорошу видимiсть як з Днiпра на гору, так i на самому майданчику. Центральний вхiд на гору був запроектований у виглядi широких парадних сходiв з майданчиками. Крiм сходiв, на захiдному схилi гори, де пролягає "Стежка корифєїв",(22) було сплановано пологу дорiжку серед берiз (пандус), на поворотах якої запроектовано спорудження тематичних барельєфiв за творами Тараса Шевченка.

Як уже було сказано, за центр композицiї було взято висотний пам'ятник (вiн був найвищою частиною композицiї). Вiдповiдно до розмiрiв пам'ятника було запроектовано i будiвлю музею з висотною асиметричною композицiєю. Висота музею та пам'ятника визначалась, практично, з протилежного берега Днiпра, по тополях.

Василь Кричевський та Петро Костирко разом iз скульптором Климовим спроектували i монументальний пам'ятник на Шевченковiй могилi висотою 24 метри з червоного мармуру. Постать поета в задуманiй позi, зi складеними на грудях руками та поглядом, зверненим до днiпровських просторiв. У липнi 1933 року ескiзний проект оформлення всiєї гори (могили i меморiального музею) було погоджено в ЦК КП(б)У. (рис. 2). Його було взято за основу, i коли в липнi 1933 року був оголошений другий конкурс на проект пам'ятника Т. Шевченковi - видано учасникам конкурсу як допомiжний матерiал.

Конкурс на проект пам'ятника проводився в Харковi. Кращим був визнаний пам'ятник роботи скульпторiв К. Бульдiна, А. Дарагана та Д. Турабарова з горизонтальною композицiєю. Спецiальна нарада при Народному Комiсарiатi освiти за участю В. Кричевського та П. Костирка запропонувала авторам у зв'язку з новим вирiшенням проекту пам'ятника внести змiни до проекту музею, надавши йому "бiльшої поземностi, аби вiн не домiнував над могилою та пам'ятником, а був фоном для них". Виконуючи рiшення замовника, автори переробляють проект, вiдмовившись вiд висотної композицiї: вилучають з нього водонапiрну башту, в якiй передбачалося розмiстити радiокiмнату, а на горi - склянi лоджiї та вiдкритi галереї для огляду чудової природи. Новий проект було затверджено. В основу проекту майбутнього музею Василем Кричевським та Петром Костирком було покладено образ української селянської хати, пiд стрiхою якої виростав i сам Тарас Шевченко. Монументальну споруду музею вони витончено поєднали з образом звичайної хати, насамперед через високий дах, значний виступ карнизу по всьому периметру будинку, шляхом стилiзацiї пiд призьбу гранiтного цоколю музею, а також завдяки блискучому використанню нацiонального мистецтва в художньому оформленнi будинку.

У вереснi 1933 року РНК УСРР приймає постанову "Про асигнування коштiв на будiвництво пам'ятника та меморiального музею на могилi Т.Г. Шевченка"(23). В цей час iдуть пiдготовчi роботи до будiвництва на горi - дослiдження грунту, тимчасове водопостачання, пiдйомник для матерiалiв (фунiкулер). Український народ почав споруджувати сучасний Шевченкiвський меморiал у Каневi в найтрагiчнiшi для нього роки голодомору, штучно створеного тогочасною тоталiтарною державою.

Будiвництво музею для багатьох мешканцiв прилеглих до Тарасової гори вулиць Монастирка, Бессарабiї, Ісковщини стало джерелом виживання в страшному 1933 роцi та засобом iснування в наступнi роки.

11 березня 1934 року вiдбулися урочистi закладини Нацiонального музею-пам'ятника Т.Г. Шевченка (так у той час називалася майбутня споруда).

З великої кiлькостi листiв, телеграм-блискавок, що збереженi в архiвi Петра Костирка, дiзнаємося, що будiвництво було складне. Багато труднощiв виникало через вiдсутнiсть матерiалiв: не було цементу та арматурного залiза. Через це довелось вiдмовитись вiд залiзобетонних перекриттiв в експозицiйних залах (замiнили дерев'яними), а стовпи - дерев'яними та цегляними. Вiдмовившись вiд перекриттiв у верхнiх залах, довелося встановлювати опорнi стовпи в нижнiх залах, що погiршило їх загальний вигляд. Опалення при залiзобетонних перекриттях було заплановано в пiдлозi, а вимушенi були поставити звичайнi батареї центрального водяного опалення. Пiзнiше i сам проект було перероблено згiдно з цими змiнами. Об'єм примiщення було зменшено на 5000 м3 за рахунок зменшення кiлькостi примiщень на першому та другому поверхах (бiблiотеки та лекцiйного залу). В зв'язку з цим бiблiотека була перенесена в цокольне примiщення. Роботи в перший рiк iшли активно, а вже в наступнi роки фiнансування було значно скорочене, всi заходи спрямовувались на здешевлення i спрощення проекту.

В основному примiщення музею було закiнчено в 1936 роцi. Комiсiї, якi в той час часто приїздили на будiвництво музею, рiзко критикували якiсть робiт. Примiщення отримали таке, що легко горить (через вiдсутнiсть з/б перекриттiв). Особливо критикували освiтлення, яке було розраховане лише на сонячну погоду та великi вiкна. Автори пояснювали, що запроектовано було бiльше свiтлових точок, але при затвердженнi їх зменшено на три чвертi. Архiтектори розумiли, що музей повинен бути монументальним, вогнетривким, красивим, довговiчним i мати експозицiйну площу. На жаль, через цiлий ряд змiн, внесених у проект багатьма комiсiями, зали музею були позбавленi нормальної експозицiйної площi. Адже на першому i другому поверхах посерединi музею не було навiть експозицiйної стiнки, яка планувалась з самого початку. Не було не лише де розмiстити експонати, а й неможливо правильно скерувати рух вiдвiдувачiв.

Ідеологiчнi впливи позначились i на затвердженнi проекту споруди музею: авторiв звинуватили у хрестоподiбнiй формi будiвлi. Критикiв-бiльшовикiв обурювало те, що такий натяк на хрест з'явився саме бiля могили Кобзаря України, iм'я якого використовувалося в атеїстичнiй пропагандi. На черговому засiданнi виїзної комiсiї одним iз учасникiв була висловлена думка: "Краще б такої форми музей не мав. Звичайно, ми в життi, в практицi зустрiчаємо хрестоподiбнi форми, наприклад всiм нам вiдомий аероплан. Однак, нiхто б не додумався б змiнити форму аероплана. Але тут все питання, де цей хрест. I тому прийдеться внести деякi змiни i деформувати хрест, щоб заспокоїти тi кола, якi стурбованi такою конфiгурацiєю примiщення"(24). На рiзних рiвнях авторам проекту доводилось захищатись i спростовувати численнi газетнi публiкацiї. Навiть було прийнято рiшення про добудову до музею з боку пам'ятника залу або двох великих веранд, якi б деформували хрестоподiбнiсть споруди. Та, на щастя, це так i не було зроблено. Можливо, зiграло роль пояснення авторiв запопадливим критикам, що вони робили проект музею у виглядi.... молота.

У липнi 1936 року Раднаркомiвським управлiнням мистецтв було запропоновано В. Кричевському та П. Костирку зробити проект зовнiшнього та внутрiшнього оформлення меморiального музею(25). Архiтектори творчо пiдiйшли до цього завдання. Вони розробили не лише проект художнього оформлення музею, в основу якого покладенi мотиви народної творчостi, а й його обладнання (щити, крiсла, столи, гардини, килими, горщики для квiтiв). Лише варiантiв оформлення вестибулю було близько 20. При архiтектурному оформленнi вестибулю автори виходили з того, що вiн є одночасно першим i останнiм залом музею, що є специфiчним для даної споруди. В самому вестибулi планували встановити скульптури Ленiна та Сталiна (це i було зроблено), а при входi до музею - скульптурнi постатi робiтника та колгоспника. Пiзнiше вiд них вiдмовились. На стiнах вестибулю праворуч та лiворуч та в залах планувалось виконати 20 живописних панно на шевченкiвську тематику.

Обличкування бар'єра вестибулю мало бути з чистих дубових дощок з iнкрустацiєю та рiзьбленням (пiзнiше їх просто пофарбували). Радiатори в залах мали закрити спецiально виготовленими дубовими решiтками. Фасад планували оформити майолiкою, якою здавна славилася Україна. Архiтекторами в процесi роботи над внутрiшнiм оформленням музею була зроблена колосальна праця - виконано бiльш нiж сто малюнкiв та креслень. На жаль, через нестачу коштiв довелося вiд цього вiдмовитись. Дуже хвилювало архiтекторiв i те, що при затвердженнi проекту вiдкинули на фронтонi горельєфне погруддя Тараса Шевченка, що оголило фасад будiвлi. Деякi критики нарiкали, що примiщення виглядає убого, аскетично, нудно. А музей повинен мати багатий вигляд, що свiдчило б про багате, заможне життя. Але архiтектори пояснювали, що таке враження складається тому, що немає зовнiшнього орнаменту та дах не покрито кольоровою черепицею. При всiх комiсiях, на засiданнях критичних секцiй вони постiйно вiдстоювали iдею музею.

У 1937 роцi було закiнчено зовнiшнє i внутрiшнє оформлення музею, яке далеко не в повнiй мiрi вiдповiдало задумам авторiв. Найбiльш яскравими мiсцями оформлення вестибулю стали вiдкритi просторi сходинки з гарно орнаментованим вiтражем та заповненi соковитим барвистим орнаментом кесони. Стелi музейних залiв та колони оздобленi декоративними розписами(26).

В рiшеннi всього архiтектурного ансамблю могили основне мiсце вiдводилось пам'ятнику. Останнiй варiант, затверджений урядом України, був запропонований групою скульпторiв - К. Бульдiним, С. Дараганом, Я. Ражбою. Пам'ятник являв собою багатофiгурну композицiю. В центрi - тридцятиметрова пiрамiдальна тополя з гранiту, навколо якої - персонажi творiв українського поета та художника. (рис. 3). Але i цьому пам'ятнику не судилось бути встановленим на могилi Кобзаря. Дискусiї розгорнулися навколо тополi. Один iз критикiв висловився так: "Ми любили Шевченка, як борця за визволення трудящих. I саме це треба видiлити, а не те, що вiн оспiвував тополi. До того ж тополя давить на всi iншi фiгури пам'ятника. I тут ми бачимо Шевченка як поета природи, а не як борця...". Багатьом критикам не подобалось те, як буде виглядати ця частина пам'ятника серед живих тополь. Зрештою i цей проект було вiдхилено. I лише 5 лютого 1939 року за три мiсяцi до вiдкриття меморiалу Рада Народних Комiсарiв прийняла постанову про будiвництво нового пам'ятника на могилi Шевченка, "використавши для цього бронзову фiгуру Тараса Шевченка заввишки 3,6 метра роботи заслуженого дiяча мистецтв скульптора М. Манiзера"(27). Матвiй Манiзер - вiце-президент Академiї мистецтв СРСР, народний художник СРСР, нагороджений Почесною грамотою Всесвiтньої Ради Миру. Його пам'ятники Шевченку, створенi впродовж 1929-1938 рокiв, зокрема, в Харковi, Києвi i Каневi, витримали випробування часом. У процесi роботи скульптор досконало вивчив лiтературне та художнє надбання Тараса Шевченка, його "Щоденник", ретельно дослiджував автопортрети та портрети Шевченка роботи iнших художникiв, а також фотографiї та посмертну маску, здiйснив тривалу мандрiвку по мiсцях, пов'язаних з iм'ям Кобзаря. У канiвському пам'ятнику було вiдтворено образ Тараса
Шевченка як поета-мислителя, виразника народних дум.

18 червня 1939 року в присутностi 40 тисяч чоловiк урочисто було вiдкрито музей i пам'ятник Т. Шевченку.

Минули десятилiття, насиченi багатьма подiями. Сьогоднi на Тарасовiй горi розпочато реалiзацiю загальнодержавної широкомасштабної програми розвитку Шевченкiвського нацiонального заповiдника. Активно виконуються роботи з ремонту та реконструкцiї меморiалу.

На щастя, Шевченкiвський нацiональний заповiдник має для цього вiдповiднi матерiали. Це i роботи Василя Кричевського, творча спадщина й добре iм'я якого сьогоднi з трiумфом повертаються в Україну. Чудовi художнi роботи талановитого митця передала до музею Катерина Кричевська-Росандiч (США) та Галина Кричевська де Лiнде (Венесуела). Вивчаючи архiв Петра Федоровича Костирка, ми можемо сьогоднi вiдворити частину iсторiї Тарасової гори, пов'язану iз спорудженням музею i пам'ятника. Справою свого життя Петро Костирко вважав завершення художнього оформлення музею. На його плечi лягло вiдновлення знищеної пiд час другої свiтової вiйни музейної експозицiї. В60-70-х роках ХХ ст. вiн виступив науковим керiвником ряду проектiв реконструкцiї фасадiв i внутрiшнього оформлення музею, якi так i не були втiленi в життя(28). За основу вiн брав проекти, розробленi спiльно з Василем Кричевським, творчо опрацьовуючи їх у вiдповiдностi з часом. До останнього свого подиху опiкувався могилою Тараса Шевченка.

Колектив заповiдника поставив перед собою завдання вiдтворити музей у всiй його красi згiдно з задумом славетних архiтекторiв Василя Кричевського та Петра Костирка. Вже в кiнцi 80-х - на початку 90-х рокiв минулого столiття, до 175-рiччя з дня народження Тараса Шевченка, розпочалися роботи з оформлення музею: вiдтворено вiтраж, встановлено галерею велетнiв свiтової культури, а у вестибулi лауреатом Нацiональної премiї України iменi Тараса Шевченка Олександром Івахненком створено шiсть розписiв на шевченкiвську тематику.

Сподiваємось, що найближчим часом багаточисельнi шанувальники Великого Кобзаря побачать оновлений музей i заповiдник, який вiдповiдатиме глибоким задумам талановитих українських архiтекторiв i гiдно буде представляти нашу державу на свiтовому рiвнi.

Коли говорять про Канiв, могилу Тараса Шевченка в уявi всiх вимальовується величний бронзовий пам'ятник-монумент, який протягом 65 рокiв є символом Тарасової гори i який нинi знають у всьому свiтi. (рис. 4). Цей пам'ятник найдовше стояв на могилi Тараса Шевченка, пережив тяжкi роки окупацiї. Свого часу, "... руйнуючи хрест на Шевченковiй могилi, радянська влада виступила одночасно проти вiчних високих етичних загальнолюдських iдеалiв. Тому повалення хреста на могилi Тараса Шевченка стало прологом до подальшого руйнування не лише надгробних пам'ятникiв, а й могил наших предкiв, церков та храмiв, нацiональних святинь, а разом з ними i людських душ та духовностi народу..."(29). То чи варто повторювати помилки наших попередникiв, знiмати пам'ятник з могили Тараса Шевченка? Необхiдно врахувати, що сучасний пам'ятник на могилi Тараса Шевченка має iсторичну та художню вартiсть, гармонує iз спорудою музею i є єдиним архiтектурним ансамблем. I будь-якi змiни та нововведення повиннi бути мiнiмальними та добре виваженими, як це трактує чинне пам'яткоохоронне законодавство. Адже могила Тараса Шевченка з пам'ятником на нiй
- це пам'ятка iсторiї нацiонального значення.