мистецтво / митці

Наталка Поклад

ГОЛГОФА

СВОЇХ ПРОРОКІВ ЗАБУВАТИ ГРІХ

...Починався 90-й. Крига в суспільстві скресла. Вже на повний голос говорили про арешти української інтелігенції в січні 1972-го, розгорнуло роботу Товариство української мови імені Тараса Шевченка, сколихували тишу однодумання й байдужості велелюдні мітинги...

Саме на Водохреща всю Україну вразила звістка: якісь варвари познущалися над чудовими скульптурами на подвір'ї Івана Макаровича Гончара - роботами самого господаря: погруддями Богдана Хмельницького, Івана Сірка та Козака. Обуренню громадськості не було меж. Міліція щось там шукала, але зловмисників так і не знайшли. Всі здогадувалися, чия то була чорна справа. Так влада "вітала" відомого скульптора, художника, етнографа, вченого, власника домашнього музею, великого патріота української культури з його 79-літтям, що мало виповнитись за тиждень. Не могла пробачити йому духовної перемоги, попри всі утиски, цькування і замовчування.

Не раз думаю: що було б, аби серце Гончареве не витримало всього того, що звалив на нього час? А було тавро "клєвєтніка на совєтскій строй", який буцімто протиставив себе системі. Мовляв, дивіться і бійтесь, і робіть висновки.

Та доля берегла Гончара. Бо в кожного часу е свої поводирі, пророки, і вони мусять жити довше, і багато зробити, не зійшовши з дистанції. Задля всіх інших.

А ПОЧИНАВСЯ ВІН ЯК СКУЛЬПТОР

Захоплення живописом, етнографією, збиральництвом прийшло трохи пізніше. Та на диво гармонійно поєдналося все це в одній людині. "Молодий Тарас Шевченко" (1950) відкрив усім талановитого зрілого митця. Скульптор відійшов від стереотипного зображення Кобзаря і показав його у пору фізичного й духовного розквіту: повернення в Україну після Петербурзької Академії мистецтв. Скульптура (з уральського мармуру) належить до кращих творів української Шевченкіани. Ліризмом перейняті також композиції "Тарас-водоноша" (1938) та "Т.Г.Шевченко з сестрою" (1963).

За пам'ятник М.Горькому в Ялті (1954) І.Гончара висували на здобуття Державної премії... Серед його робіт - скульптурні портрети Івана Котляревського, Григорія Сковороди, Івана Франка, Михайла Драгоманова, Івана Нечуя-Левицького, Андрія Малишка, Володимира Сосюри, Олеся Гончара та багатьох інших українських митців. У Тобольську на могилі Павла Грабовського - пам'ятник-надгробок роботи І.Гончара, в селі Богданівці на Київщині - Катерині Білокур, в Шешорах на Івано-Франківщині - Тарасу Шевченку... І ще багато інших робіт - у селах, містах, музеях.

Іван Макарович дуже любив козацьку тему, героїку народної боротьби. Портрети Максима Кривоноса, Івана Ґонти, Северина Наливайка, Івана Сірка, Устима Кармелюка, Максима Залізняка - виразні, емоційні. Довго й старанно працював над пам'ятником "Коліївщина" для Умані, Після багатьох варіантів спинився на кінній композиції "Ватажки Коліївщини" (1968): підвівшись на стременах здиблених баских коней, Гонта й Залізняк тримають над собою козацьку корогву - як символ пробудження народу... Проте все залишилося лише в проекті, бо почалися репресії, звісно, зовсім інші сюжети.

Багато в доробку митця жанрових скульптур, етюдів, декоративно-узагальнених творів. 1960 року І.М.Гончару було присуджено почесне звання заслуженого діяча мистецтв. Слава сама йшла до нього, кликала його, і, звісно, вимагаючи певних рамок, поступок, компромісів.

"БУДЬТЕ ОБЕРЕЖНІ - ЗА ВАМИ СТЕЖАТЬ"

Родом із Черкащини (у Києві з 1927-го), він зазнав голодоморів, пройшов війну (був зв'язківцем), їздив по фронтах, малював. А ще не полишала думка: "Якщо виживу, буду творити, збиратиму народні перли..." Його залишали при центральній групі військ у Відні, де оформляв виставку, обіцяли чин, звання. Та не погодився стати навіть старшим лейтенантом, повернувся до Києва. Майстерню було розграбовано й поруйновано. Почав усе "з нуля", затято працюючи.

1957-го будує дім на вулиці Новонаводницькій. Тоді ж вирушає в свою першу експедицію за експонатами для домашнього музею. Спочатку - до Спішні, а потім - у Прикарпаття. Пізньої осені 1959 року оселяється у своєму будинку. І починається нове життя. Він глибоко й систематично вивчає твори народного мистецтва, поповнюючи ними свою колекцію, серйозно працює в галузі живопису. Об'їздив майже всю Україну, побував чи не в кожному селі, наговорився з людьми, всього набачився. Дещо купував, дещо дарували люди.

Мені двічі пощастило потрапити в такі міні-експедиції з Іваном Макаровичем - до Гостомеля та Лебедівки. Вони були надзвичайно цікавими й романтичними, тож винесла з них чимало вражень. А якось Гончар приїхав у село Ходосіївку на Обухівщині. Там, сказали, в однієї бабусі є справжня намітка. Поїхав, знайшов, попросив показати. А вона: "Я бачу, вам дуже треба". - "Треба, я б купив у вас, лише називайте ціну". - "То я вам дарую", - каже бабуся. "Ой, спасибі, - я вам бажаю здоров'я і довгих років". - "Якщо ви бажаєте довгих років, то я забираю намітку". І бабуся ПОЯСнила: в них зачинили церкву, а згодом і зруйнували (за наказом райкому партії). "А нащо мені жити, коли не буде храму?.." Гончар був такий засмучений, що вже того дня не збирав експонатів.

Тож привозив з тих експедицій культурні цінності - і... сердечні рани. Бо бачив руїни, потоптання, поганьблення. А стаючи на їх захист, наживав собі чимало ворогів.

Ще в 1963-у одержав анонімку: "Ви багато зробили й робите для України. Але будьте пильні - за вами стежать".

ЛЮБОВ ДО РІДНОГО ВВАЖДЛАСЯ КРАМОЛОЮ

Музей було названо тенденційним, почалися всілякі попередження, проробки на партбюро, різні комісії (Гончарева учениця Г.Кальченко, ставши головою Спілки художників, після парткому-судилища переказувала: "Передайте Іванові Макаровичу, хай усе здасть у фонд держави, бо можуть спалити, а його самого - вбити"). А на початку 70-х його таки виключили з партії з формулюванням: "За антипартійну діяльність". Любов до рідного здавалася партії ворожою. Як потім розповідав нам: "...Устав якось вранці, вийшов до своєї колекції, а вона - світиться, сяє. І я подумав: "Якщо її заберуть, то я духовно вмру: і якщо зроблять щось - також умру... Що буде, те й буде, а буде те, що Бог дасть. І став я тяжко жити. Всі відсахнулися. Жодних замовлень. Почали навідуватися різні стукачі... Але люди йшли, люди вірили мені і прозрівали тут..."

Якщо хтось приїжджав чужий, посилали до Гончара: "То художник з національним обличчям". Це для митця було найвищою оцінкою. Бо він збагнув душу народу, знає його культуру, історію, його характер. Повнилися записами 8 томів відгуків. Ось кілька з них: "Неправдоподібно! Такі скарби! Нагромаджені однією людиною, а в такій непошані з боку держави. Як довго таке триватиме? "Журавлі" з Польщі. 29.03.89 р.". "Святий Ви чоловік, Іване Макаровичу, і великий подвижник. На таких, як Ви, стоять цілі народи. А.Мок-ренко". "Я вірую Твоїй силі і духу живому, дорогий Іване Макаровичу. Дяка Вам сердечна за Ваше подвижництво і терпіння. І дай Вам і нам Боже дожити до того часу, коли вся Ваша збірка отримає належну оздобу - на вічну славу нашого народу. З повагою-академік О.Білецький. 6.11.60"...

ВІН БУВ СИМВОЛОМ НЕСКОРЕНОСТІ

Після 18-річної перерви нарешті відкрилась (22 січня 1988 р.) персональна виставка Івана Гончара у Виставковому павільйоні по вулиці Толстого. Скульптор Редько тоді казав:

"Цей зал ще такого не знав. Гончар - не тільки скульптор, живописець, а й учений - вразив нас об'ємом свого доробку. І це лише частка всього зробленого... Знаємо, як було йому нелегко... Тут - Україна, вона живе, дихає, співає..." А Леопольд Ященко сказав за багатьох: "Ми всі не один рік чекали цього й казали одне: тільки б дожити, тільки б не запізнитись. І нині - радість усієї культури..." Греблю, що стримувала вільний потік, прорвало. Гончар був символом нескореності. Щодня зали повнилися людьми. Виставку (нечувано!) продовжили... (а марудили з підготовкою до неї 2 роки). Тоді ж дівчина-журналістка запитала Івана Макаровича: "Яка ваша думка про сучасне мистецтво?", на що Гончар відповів:

"Недавно був на виставці дипломних робіт. І мені стало сумно. Є все, що хочете, - а нашого духу нема. І під того пишуть, і під того, - лише не під самих себе". Дівчина: "Чому не пишуть, як ви?" Якась жінка: "Певно, не хочуть такої долі... Не всі таке витримають". Гончар: "Приходять, дивляться на мої роботи і питають: "Хіба таке в нас було?" Не знають свого..."

А ЛЮБОВ ПЕРЕВАЖАЛА

Прожив довге насичене життя (1911-1993). Слава прийшла до нього вже в незалежній Україні. Він ще надпив її хмільного трунку. Офіційного. Радів - і соромився: не звично якось. Музею ж так і не діждався. Були пропозиції збудувати його десь поза Києвом, але Гончар на таке не погодився. Народ толокою збирав кошти, був навіть спеціальний рахунок, та десь у лабіринтах фонду культури після всіх реформ так і загубився. Завжди твердив: нероздільні - майстерня і колекція. Він виріс як митець з пізнання народної культури. А ще ж історико-етнографічний мистецький альбом "Україна й українці" -18 томів фотографій, замальовок понад півтори тисячі сторінок, де наша історія, наша пам'ять. Хто складе ціну такій гігантській унікальній праці?

Я знала його впродовж 23 років. Був одержимий любов'ю, і любов та широко розкрила очі його душі. Його прелюто ненавиділи можновладці, для яких наша нація була фікцією, і його щиро любив та боготворив народ. Любов переважила. Гончар збудував святиню національного самозахисту - і вона живе. Вірю - житиме, бо в ній - душа України, Українська Голгофа тільки дешифрується. Тож будьмо світлі й чисті, як незабутній Іван Гончар...