Анатолій Сєріков.

Леонід Махновець з нами.

Назва цього спогаду виникла сама собою. Адже завжди хочемо сказати добре слово про видатну людину, яка пішла в засвіти, не здобувши заслуженого визнання, оприлюднити пережите нею. Але що більше я пригадував співпрацю з цим ученим, то вагоміше поставав другий, напевне, важливіший сенс назви: Леонід Махновець і по смерті надалі залишився з нами. Він уже не прочинить дверей редакції, не посміхнеться осяйно в пружному ореолі сивого чуба, не заговорить виважено й водночас захоплено. Але й досі, коли пригадуємо його на редакційних літучках чи просто в розмові, не говоримо як про небіжчика. Надто значне місце належало Леонідові Махновцю, щоб хтось легко його міг заступити.

До першої зустрічі я знав про вченого здебільшого з „подрукованих" джерел, насамперед те, що переказували між собою студенти Київського університету. Один з чільних шістдесятників підписував листи-протести, обстоював українізацію - за це був викинутий з Інституту літератури Академії наук УРСР з вовчим квитком, марно шукав можливості працювати. Поновили на науковій роботі лише через 10 років, і то в іншому інституті (археологічному), та ще й за подиву гідної ситуації: з Гарвардського університету (США) надійшло запрошення відомому вченому, совєтському безробітному, очолити кафедру.

А втім, тягар заборон лишився й надалі. Я зрозумів це тоді, коли 1985 року цензор 80 Головліту настійливо-„доброзичливо" радив мені, заступникові редактора відомчого бюлетеня „Пам'ятники України", не залучати до авторів Махновця й Брайчевського, і не підписував верстку до друку, аж доки я не приніс на обох статтях візу директора Інституту археології Івана Івановича Артеменка.

Про цей епізод пан Леонід ніколи не довідався, хоча й відчував щось, частенько телефонував тоді, насторожено перепитував, коли вийде журнал із його публікацією.

Журнал вийшов. Це було третє число квартальника, присвячене 850-річчю „Слова о полку Ігоревім". Його розголосу і до певної міри успіхові ми завдячували низці ґрунтовних публікацій, серед яких була революційна, за словами самого Махновця, його стаття - „Про автора „Слова..." У дві журнальні сторінки вчений уклав квінтесенцію своєї наукової, педантично виваженої концепції стосовно авторства всесвітньовідомої пам'ятки України-Русі, що через кілька років дістала всебічне обгрунтування в окремій книжці.

„Пам'ятки України" (саме так називаю наше видання від того числа, без двох зайвих літер, хоча виправити цю недоладність „удалось" тільки в ч.І за 1988 р.) мали за честь першими 1985 року оприлюднити відкриття вченого, що було вислідом його 40-літніх студій давнього письменства.

- Нехай тепер критикують, нехай критикують, - частенько повторював він, - я цікавий почути спростування. Але спираючись на конкретні факти й наукові аргументи! Побачимо хто...

Сказати, що пан Леонід сяяв, діставши сигнальний примірник, замало, - тішився появі своєї „дитини" неймовірно.

Відгуки в пресі не забарилися. Розлогу бесіду з Махновцем подала „Україна", низка місцевих газет зробила передруки з „Пам'яток", до редакції надходили численні запити на журнал, що за місяць після виходу став бібліографічною рідкістю. Щоправда, критики, правдивої критики чи навіть наукової дискусії не дочекалися. Те, що написав один обласний професор, скидалося на недолугу спробу ідеологічної оцінки (провінція!). Академіки Рибаков і Лихачов багатозначно мовчали: „заперечити не було чим". Їхній колега з Москви, п.Дмитрієв, зголосився до нас по публікацію і, діставши її, висловив у пресі лише кілька побіжних думок без аналізу.

Очевидно, іще мають прийти справжні знавці давньої літератури й історії України-Русі глибини й масштабності і Махновця, щоб належно І оцінити або із знанням справи заперечити його концепцію. На мілкоплинному місці науки не зробиш.

... Знайомство, спочатку телефонне, а потім особисте за посередництвом Олеся Силина, тоді чільного члена редколегії „Пам'яток", відомого культуролога й громадського діяча, борця за збереження української старовини, невимушене перейшло в постійне спілкування. Особливо любив пан Леонід зателефонувати або зайти, прочитавши свіже число нашого журналу. Студіював його сповна, як казав сам, коментував, доповнював. На пропозиції стати членом редколегії завжди чемно ухилявся, а то й жартував: „Без мене маєте досить весільних генералів". А проте, ніколи не відмовився прорецензувати, оцінити той чи інший матеріал з редакційної теки, підказати нового автора чи цікаву тему.

Були хвилини, коли співрозмовник ставав особливо зосереджений і заглиблений у себе, немов аж похмурий. Тоді йшлося про його копітку, багатогодинну щоденну працю за письмовим столом. Оцінки й висновки Махновця були однозначні, категоричні, навіть різкі. Енциклопедичні знання, модерний світогляд, надзвичайна наукова порядність давали йому на це право.

Пригадую, як обурила вченого „рекомендація" кількох членів редколегії вилучити в першодруці українського перекладу творів Володимира Мономаха - весь текст молитви від перших слів „Премудрості наставниче і розумодавче, нетямущих навчителю і вбогих заступниче!" ... і до кінця. Енергія протесту, обурення переповнила його до краю, здавалося, що вмить напружився не лише кожен м'яз, нерв його організму, а й щонайменша клітина, кора мозку ладна була експлодувати, а руки - стиснути і зігнути не те, що підкову, - ба найтвердішу крицю, стужавілу кригу...

Картав я потім себе, що переповів суперечку на редколегії, в якій мене підтримав лише Олег Микитенко, довголітній член президії Товариства охорони пам'яток і редколегії журналу, головний редактор „Всесвіту", решта членів або атеїстично обурювались, або ж досвідчено відмовчувались.

- Ви як хочете, але я не поступлюсь. Волію краще забрати назад рукопис, аніж вихолощувати, - і, перевівши дух, - що вони собі думають?! Це ж пам'ятка!

Тепер комусь може видатись ця переповідь надмір драмати-зованою, але тоді, у 1986-му, партійна організація апарату правління Українського республіканського товариства охорони пам'яток історії та культури, яке видавало журнал, включала іще низку „динозаврів"-фанатиків, які ладні були з класовим озвірінням розтерзати, знищити людину із здоровим глуздом, виключити з партії: - а за тодішніми мірками, це означало, що й з праці. Добре, що були серед партійців академік Петро Тронько, Нателла Юнак, Марія Сухачова, Сергій Шевченко, яких партійний квиток не позбавляв мудрості й людяності. Боляче було переживати мені нагінку на одних партзборах, де заспівував мій попередник, колишній головний редактор бюлетеня „Пам'ятники України" Володимир Самойлов. Бач, він допильнував ухил у бік „церковщини", „попівщини" й „замилування"...

У третьому числі „Пам'яток" 1986 року твори Мономаха з'явилися без найменшого скорочення. Щоправда, не було одітого з підзаголовків у квадратових дужках - „Молитва".

- Пусте, що немає назви, головне, що сам текст молитви й приміток до неї є, - сказав пан Леонід, гортаючи свіженький примірник журналу.

Ця публікація важила для нього, думаю, немало, адже з „Літопису руського" (за Іпатським списком) у перекладі Махновця ще 1982 року „Жовтень" оприлюднив „Галицько-волинський літопис", а 1984-го „Київ" -„Київський літопис". Тимчасові як над творами Мономаха через їхній „несвітський" характер і далі тяжіло табу.

Десь за три роки по тому, у переддень новоріччя 1990 року, пан Махновець завітав у редакцію з пакунком. Цеглина „Літопису руського", виданого „Дніпром", іще пахла друкарською фарбою. При мені був „учинений" напис: „Дорогому Анатолієві Никифоровичу дарую цю многостраждальну працю, котра, надіюсь, пригодиться не раз у Вашій самовідданій праці на благо України, у збереженні її історичної пам'яті. Л.Махновець. 31.XII. 1989 р. Київ", а на звороті титула красувався копірайт: „Український переклад творів Володимира Мономаха, 1986. „Пам'ятники України", №3".

За це капітальне видання доктор філологічних наук Л.Махновець став лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка, найпрестижнішої української відзнаки. Втім, чи є вона достатнім мірилом праці. гонінь, жертовності цього мужа?

Мушу зізнатись, усіляких авторів мали і мають „Пам'ятки" - талановитих і не дуже, визнаних і багатонадійних, щирих і заглядьків у рога, вдячних і забудьків. Усі вони наші, свої, схожі здебільшого у своїх протилежностях. Але Леонід Махновець залишається осторонь. Вишукана інтелігентність, правдива шляхетність, нерозмінна порядність.

Леонід Махновець з нами.

ПУ № 3-4 1996 р.