Віктор Вечерський

УКРАЇНСЬКИЙ ЄВРАЗІЄЦЬ

Автор брошури, великі фрагменти якої друкуємо тут, - Петро Савицький належав до відомого в Гетьманщині шляхетського роду. Його предки були священиками, військовими канцеляристами, правниками, перекладачами. Вони осіли в Кролевці, де Петрів батько, Микола Савицький, був повітовим маршалком дворянства, а згодом -головою Чернігівської губернської земської управи.

Петро Савицький народився 15 травня 1895 року в Чернігові. 1913 року закінчив з відзнакою Чернігівську хлогія-чу гімназію і став студентом економічного факультету Петербурзького політехнічного інституту, закінчив його 1917-го теж з відзнакою. По університетських студіях він знову в Чернігові. Під час громадянської війни опинився на півдні України, звідки в 1920 році емігрував разом зі своїм учителем і шефом Петром Струве (був його секретарем). З 1921 року осів у Празі, де провадив широко закроєну наукову, педагогічну й громадську діяльність. Пристав до так званих євразійців, редагував їхні часописи, створив євразійську історіографічну школу. Другу світову війну перебув у Празі, де 1945 року його заарештували совєтські органи держбезпеки, вивезли до СРСР і запроторили в концтабір. Випустили Петра Савицького І956 року. Він повернувся до Праги, де й помер 13 квітня 1968 року.

Попри те, що П.Савицький був економістом, соціологом та істориком, нас він цікавить передусім як мистецтвознавець, а понад те - представник такого рідкісного фаху, як архітектурознавство. Це тим більш парадоксально, що він не мав спеціальної мистецтвознавчої або архітектурної освіти. Визначальну ролю відіграла не лише юнача залюбленість в архітектуру рідного Чернігова - цієї, за визначенням Михайла Грушевського, "української Равенни", а й близька знайомість і співпраця з Вадимом Модзалевським (1882-1920), який очолював Чернігівську губернську архівну комісію. Він і залучив гімназиста, а пізніше - дев'ятнадцятилітнього студента до написання "Нарисів мистецтва Старої України". Перший з них, завершений 1914 року, присвячений Чернігову. 95 відсотків тексту цієї праці належать перу П.Савицького. На жаль, внаслідок подій першої світової війни і революції ця непересічна праця не побачила світу, і тільки в наші дні стараннями історика Олександра Коваленка її видрукувано в збірнику "Чернігівська старовина" (Чернігів, 1992.-С.101-142).

На українській архітектурі доби Гетьманщини зосередив свою увагу П.Савицький у юнацькій статті "Муроване будівництво на Україні від доби Богдана Хмельницького до доби Розумовського", опублікованій у 9-10 числах "Черни-говской земской недели" за 1913 рік, та рукописі 1929 року "Кілька міркувань про історію української архітектури", оприлюдненому нещодавно в "Сучасності" (1993. - №4. - С.142-149).

Всі праці написано російською мовою.

Вакханалія руйнувань, започаткована окупаційним московсько-больше-' вицьким режимом в Україні ще на початку 20-х років, набрала особливою розмаху й брутальності після голодомору 1933 року. Інформація щодо цього просочилася на Захід крізь "залізну завісу". Петро Савицький був одним І! перших інтелектуалів, хто осмисливше трагедію і 1937 року відгукнувся Іна неї брошурою "Загибель і віднова неоціненних скарбів", виданою в Празі євразійцями. У своїх висновках він безкомпромісний, а тому нині вони звучать майже пророчо - стосовно бузувірського режиму та його прислужників: "Пам'ятайте, що присуд ваш... пам'яткам... буде вашім присудом і самим собі. Задум ваш не вдасться. Майбутні покоління... затаврують прокляттям ваші імена і відбудують знову пам'ятки, що їх ви зруйнували".

Мусимо зазначити, що П.Савицький загалом мислить у річищі "общерусскости", як і належить правовірному євразійцеві, учню "Петра Бернгардовича" (Струве). Він не пережив такого внутрішнього перевороту, як Олена Теліп, яка саме в Празі рішуче порвала з російсько-шовіністичним середовищем і стала завзятою українською націоналісткою. Для пізнього Савицького, на жал і Михайлівський Золотоверхий, і Микільський Військовий, і Братський собори в Києві - це "пам'ятки руської величі", Та водночас подибуємо в нього й твердження проте, що "Україна і українські культура - не "гній" для чиїхось чужих ланів".

ПУ № 3 1997 р.