Леонід Махновець.

Невиголошена промова на урочистому
врученні державної премії імені Т.Шевченка

При одержанні Нобелівської премії лауреат читає Нобелівську лекцію. Не знаю, чи виголошують лекцію, одержуючи Шевченківську премію. Мабуть, ні. Шевченко - не динамітний король. Шевченко - світоч свободи. Він вищий за Нобеля і благородніший. Але скажу лише п'ятихвилинне слово.

„Літопис руський" - це першоджерело нашої історії. Його написано, аби закарбувати діяння наших предків у пам'яті тих, що жили. Тих, що живуть. І тих, що будуть жити.

Але чи будуть жити? Чи буде кому читати? Чи буде жити український народ? І як жити? У рабстві, як нині, чи господарем на своїй землі?

Мені йде восьмий десяток. Я серед вас найстаріша людина. Не сподівався, що доживу до публікації своєї майже сорокарічної праці. Тим більше, що кривавий режим засудив мене на смерть ще десятирічного.

Ось найновіша публікація. Журнал „Дніпро" (1990, N"2); Роберт Конквест. „Жнива скорботи" 1929-30-х років. Сотні, тисячі заґратованих ешелонів повзуть з України на північ. У них - трударі, селяни. Цитую: „Чималу частину з тих 15-20 відсотків людей, які загинули в поїздах по дорозі на заслання, складали маленькі діти. Дуже багато їх загинуло потім - уже на засланні. За березень, квітень і травень 1930 р. за наявними даними 25 тисяч дітей померло в пересильних пунктах - церквах Вологди, яка лежала на шляху заслання..."

Я був приречений, як і ці 25 тисяч. Нас викинули на околиці Вологди під величезний навіс, де сушать сиру цеглу, на 30-градусний мороз. Я родом із села Озера - тут, під Києвом. У батька був один кінь, одна корова. Десять гектарів піску, наполовину порослого лісом. Бідували ми страшенно. У січні 1930 року вивезли півсела. Криваве сонце. Голосіння. Виють собаки. Апокаліпсис. Батьків ще раніше забрало по ночах ДПУ і заслало на Біломорканал. У Вологді померло понад двісті моїх односельчан - дітей і матерів. Мати вирвала мене і трирічну сестру з пазурів охоронців-катів. Ми вижили. А геноцид тривав...

Осінь 1932 року. Село Степківка Первомайського району. Вчителі змушують нас ходити по селу з ключками, шукати хліб у землі і в стіжках. Голосячи, проклинала нас, піонерів, предтеч хунвейбінів, худа бабуся, коли один із школярів знайшов у неї півгорщика проса і гордо вручив його вчителям. Навесні 1933 року я вже помирав із голоду. Ноги, як колоди, запухлі очі. Коли настала косовиця, то обік дороги залишали кущики пшениці - в них лежали мертві почорнілі матері з дітьми коло грудей. Я був свідком людоїдства. На Україні знищено понад 7 мільйонів людей. Сталінсько-більшовицький геноцид. Де, коли історія фіксує подібне? У „Літопису руському" такого нема...

Хто винен у цьому? Вірно пишуть наші рухівці: „КПРС як панівна сила нашого суспільства повинна нести відповідальність за голод 1932-1933 рр. у республіці, за знищення української інтелігенції, за депортації та репресії, за політику русифікації, за економічний занепад та екологічну трагедію України" („Літературна Україна" від 8.Ш.1990).

Екологічна трагедія. Геноцид і етноцид України. Спасибі за це КПРС і їй вірній КПУ!

Богдан пропив Україну. Росія плюнула на договори „рівних з рівними" і на століття запрягла нас у ярмо. У 1919 р. Україна здобула єдність і суверенність. Ленін потопив у крові нашу свободу, приславши російські та латиські окупаційні війська, підтримані п'ятою колоною „Арсеналу". А далі - договір 1922 р. про утворення так званого Союзу, підписаний Петровським та ще не знаю ким. Що з цього вийшло - знаємо. Тепер нам співають про „обновленную федерацию". Вірно пишуть рухівці: „Працювати на імперського молоха, маскованого фальшивими словами про „оновлену федерацію", неприпустимо". Незабаром збереться нова Верховна Рада України. Цікаво, хто буде той іуда чи іуди, що, дбаючи про своє благополуччя, навіки, уже до самої загибелі, продадуть український народ, підписавши новий „договір" і повторивши злочин Хмельницького, Петровського та інших?

Ось наша новітня кривава сталінсько-брежнєвська історія: Каганович, Косіор, Постишев, Петровський, Хрущов, Шелест, Каганович другий, Щербицький-Чорнобильський... Це вони - „раби, підніжки, грязь Москви" привели нашу Україну в апокаліпсис, нечуваний в історії. Такого не прочитати в „Літописі руському"!

Гірко мені мовити це лауреатське слово. Але настав час правди. Нині або ніколи. Що буде далі - я не знаю. Але я всім серцем, усією зболілою душею прикликаю кращу долю моєму народові.

Живи, Україно! Слава Україні - Вільній Україні!

ПУ № 3-4 1996 р.