архітектура / архітектори

В.В.Вечерський

Феномен довгожителя на ниві
українського мистецтвознавства
(до 90-річчя Григорія Логвина)

Григорію Никоновичу Логвину 22 травня 2000 року виповнилось 90 років... Це феномен, який вимагає осмислення. Ніхто з українських мистецтвознавців не жив так довго. Досі довгожителями вважалися старші колеги Г.Логвина - Степан Таранушенко, котрий помер 1976 року на 87 році життя, та Павло Жолтовський, який помер 1986 року на 82 році. Вони, на відміну від нашого ювіляра, ще й сиділи. Логвина ця чаша якось минула.

Автор цих рядків знає Григорія Логвина майже 20 років і пам'ятає, як святкувалися його 75-річчя, 80-річчя, зрештою 85-річчя. Сам написав кілька статей з цих нагод. Але теперішній ювілей вимагає не славослів'я, а грунтовного узагальнення й аналізу творчого і наукового доробку Г.Логвина. А повноцінне й об'єктивне осмислення цього феномену, гадаю, справа майбутнього.

Народився Григорій Логвин 9 (22) травня 1910 року в селянській родині на Чигиринщині (село Косівка, тепер Кіровоградської області). 1926 року закінчив семирічну школу, а 1929 року - сільськогосподарську школу, після якої працював головним агротехніком, заступником голови і навіть головою колгоспу. З цією особливістю його біографії пов'язана одна жартівлива загадка, поширена в нашому професійному середовищі: ''Чи знаєте ви, ким був Логвин перед тим, як стати мистецтвознавцем ? - Головою колгоспу !'' А й справді, чи багато голів колгоспів стали мистецтвознавцями ? Мабуть, один лише Логвин.

Та головування його було недовгим. 1931 року він подався геть із колгоспу. Мабуть, не схотів втілювати ''мудру політику'' більшовицької партії щодо винищення українського села й українського хлібороба. У тодішній столиці УСРР Г.Логвин поступив до Харківського художнього інституту. Однієї вищої освіти йому виявилось замало, тож 1936 року він поступає в Московський інститут образотворчих мистецтв. 1941 року він мав дві вищі освіти - як архітектор і як мистецтвознавець.

1 вересня 1941 року Г.Логвина мобілізували до Радянської армії. Служив у навчальному артилерійському полку резерву, далеко в тилу. Але перед тим був відступ з України на Схід під німецькими обстрілами й бомбардуваннями. Дивом лишився живим. Пізніше розповідав, що в один з моментів, коли смерть здавалась неминучою (траса німецького кулемета наближалась до того місця, де він лежав на землі), раптом майнула дивна думка: ''Якщо залишуся живим - буду пішки мандрувати по Україні, як Григорій Сковорода''. Ця думка потім виявиться пророчою.

15 жовтня 1945 року Г.Логвина демобілізували, він приїхав до Києва й пішов працювати архітектором в інститут Діпросільбуд. У ті часи архітектор був найпотрібнішим фахівцем. І справа була не тільки в необхідності відбудови всього, зруйнованого війною. Важливішим було інше - ставлення тодішньої влади до архітектури й архітекторів. Сталін був єдиним з керівників СРСР, хто розумів (по-своєму, звичайно) суспільну важливість архітектури. Його розуміння архітектури виявилося в знаменитому афоризмі ''Архітектура - мундир держави''. Відтак влада шанувала тих, хто цей мундир кроїв. Показово, що репресії 30-х - 50-х років мінімально зачепили архітектурне співтовариство. З 1934 року в Москві діяла Академія архітектури СРСР - найавторитетніша фахова установа. Вона мала свій Український філіал. 18 квітня 1945 року вийшла постанова Раднаркому СРСР № 793 : ''Дозволити Раднаркому УРСР створити Академію архітектури УРСР на базі Українського філіалу Академії архітектури СРСР''. У складі Академії 26 липня 1945 року були створені основні наукові заклади, в тому числі й Інститут аспірантури - для підготовки кадрів архітекторів найвищої кваліфікації.

В Інституті аспірантури було декілька спеціалізацій - як творчих, пов'язаних з проектуванням архітектурних об'єктів, міст і сіл, так і наукових. 1946 року було оголошено набір в аспірантуру. Григорій Логвин прагнув поступити на творче відділення, але спізнився з поданням документів. Тоді йому, щоб не втрачати рік навчання, запропонували подавати документи на спеціальність ''теорія та історія архітектури'', на яку ніхто не хотів іти. ''Перебудеш рік на теорії та історії, а тоді перейдеш на нормальну творчу спеціалізацію'' - так було сказано. Г.Логвин поступив до аспірантури і... несподівано ''захворів'' історією української архітектури. Темою його кандидатської дисертації визначили архітектуру Святогірського монастиря в с. Зимно на Волині. Мандрівки Волинню (пішки з торбою, як Григорій Сковорода), вивчення пам'яток архітектури, їх обмірювання, фотографування і змальовування зробили свою справу: Григорій Логвин назавжди прикипів до пам'яток архітектури і мистецтва, до історії архітектури й мистецтвознавства. До проектної практики він уже не повернувся.

Цей момент, на мій погляд, є принципово важливим для розуміння методів наукової роботи Г.Логвина, особливостей сприйняття ним навколишнього світу. Адже це - художник, котрий випадково потрапив у науку, бо окрім нього нікому було ту науку творити. Звісно, та випадковість була багато в чому закономірною. Але хочу підкреслити: ми ніколи не зрозуміємо Логвина, якщо випустимо з уваги той основоположний факт, що цей чоловік сприймає світ не як науковець, препаруючи й аналітично розкладаючи його на елементи, а цілісно, емоційно, як художник. Сам я не раз був свідком цього.

Десь 1985 року Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури в м. Києві (у цьому інституті Г.Логвин пропрацював майже 50 років) організував автомобільну експедицію по Лівобережній Україні для вивчення і фіксації пам'яток архітектури. У складі експедиції були Г.Логвин, Сергій Верговський - зав. віділом ''Полісся'' Музею народної архітектури та побуту України, водій і автор цих рядків. Дорогою з Чернігова на Новгород-Сіверський (якою Г.Логвин їздив безліч разів) я запропонував звернути з траси й подивитись кілька дерев'яних церков XVIII століття, які я виявив під час своїх ще студентських мандрів... Заїхали в село Городище Менського району, до Миколаївської церкви 1763 року. З великими труднощами добились, щоб нам відкрили храм, у якому тоді був склад комбікорму... Ходимо, дивимось, фотографуємо (у Логвина - чудовий німецький фотоапарат ''Лінгоф'', який всі сприймають за кінокамеру, і який коштує більше, ніж наш автомобіль). Раптом Сергій Верговський каже: ''Дивись, як дід труситься!'' І справді, наш ''Никонович'' продовжує фотографувати, і при цьому весь аж тремтить від емоційного збудження і внутрішньої напруги. Коли процес фотографування завершився, він, нарешті, заговорив. І стала зрозумілою причина його нервового збудження. Він сказав, що перед нами - досі незнаний шедевр архітектури світового рівня. Пояснивши дуже образно поетику архітектурних форм і архітектурного простору, він справді довів нам, що ми маємо справу з пам'яткою рівня афінського Парфенону. Я спіймав себе на думці про те, що і я бачив те ж саме, що і ''Никонович'', але зовсім не так поетично й емоційно наснажено, як він (у свої 75 років!).

Після того упродовж понад 10 років мало не в кожній своїй статті, у кожному своєму виступі Г.Логвин співав натхненний дифірамб Миколаївській церкві в селі Городищі як пам'ятці світового значення, не менше!

З оцим його емоційним сприйняттям мистецьких феноменів пов'язана ще одна особливість, про яку варто знати тим, хто читав, читає і буде читати праці Г.Логвина. У вищезгаданому Інституті теорії та історії архітектури, в секторі історії архітектури України дорадянського періоду, в якому ми з Г.Логвином працювали, був товстий зошит, до якого співробітники записували всі неоковирності, мовні покручі, взірці наукоподібного пустослів'я, зрештою - просто невдалі чи смішні висловлювання з наукових праць співробітників сектора. До цього зошита потрапляли всі - і поважні професори, і юні аспіранти. Публічні читання цих текстів влаштовувалися, як правило, після гарного застілля. Всі дуже сміялися, ніхто не ображався, але більшість співробітників намагались якнайменше потрапляти на сторінки того зошита. Г.Логвину то було байдуже. У зошиті було чимало ''перлів'' з його праць. Особливо полюбляли цитувати його фразу про те, як ''лінії арок і склепінь сплітаються і розплітаються''.

Зараз цілком зрозуміло, що ці неоковирності не були наслідком низького професіоналізму. Це - не що інше, як об'єктивно існуюча неможливість адекватно передати засобами одного мистецтва (мистецтва слова) феномени іншого мистецтва - архітектури, особливо тоді, коли людина відчуває архітектуру надзвичайно тонко і небуденно. Музиканти свідчать, що музику словами передати неможливо. Роман Кофман, приміром. взагалі проти того, щоб про музику писати словами - байдуже, прозою чи поезією. Напевно, такою ж мірою це стосується і застиглої музики - архітектури.

Нещодавно ділився наболілим наш відомий архітектурознавець, доктор мистецтвознавства Володимир Тимофієнко. Мовляв, пишуть про архітектуру багато - описують композицію споруди, деталі, історію будівництва тощо. От тільки самої архітектури у цих текстах немає...

Того ж дня, коли нам явилася церква в Городищі, я став свідком ще однієї емоційної реакції Логвина-митця. Після городищенської церкви ми оглянули ще три шедеври дерев'яної архітектури XVIII століття - церкви в селах Волосківці, Степанівка і Синявка того ж таки Менського району Чернігівської області. Забагато шедеврів, як на один експедиційний день. Але місцеві мешканці вказали нам на ще один дерев'яний храм у селі Дягова, трохи вбік від траси.

Сторінка  -  1  |  2  |  3  |  4